Chapter Text
2023
– Гей, пане Акерман?
Рука, що тримала садовий совочок, завмерла. Леві повернувся в сторону доріжки, що вела через охайно стрижену галявинку до його ґанку. По ній зараз бадьоро йшов веселий і дещо сконфужений сусід з дому навпроти.
– Чого тобі? – неприязно спитав Леві з-під насуплених брів.
– І вам добрий день, – помахав рукою хлопець, зупиняючись біля. Його погляд впав на маленький кущик троянд, які так старанно висаджував зараз Леві, зі смаком і особливим прорахунком тулячи його поміж білих півоній. – О, які гарні! – вражено вигукнув він. – Коли заквітнуть виглядатимуть ще шикарнішими.
Акерман скосив очі на маленькі, розміром з монети, витягнуті голівки ніжного рожевого кольору:
– Вони вже розквітлі, – буркнув він, потім знову повторив питання. – Чого тобі?
– А-а, – простягнув сусід, – та хотів спитати, чи є у вас граблі? Ми вирішили зробити…
– Байдуже, – кинув Леві. – Є. Чекай.
Нащо він погодився дати йому свій садовий інструмент? У цього придурка тепер буде нагода знову підійти. Леві піднявся, стягнув рукавички, забруднені землею, і пішов в дім. Його сусід – нестерпний хлоп двадцяти шести років, який, здавалося, застряг у підлітковому віці, залишився стояти перед ґанком. Його звали Ерен Єгер, і Леві дратувало все в ньому. Кожен рух, кожен видих, дурна посмішка, якою він скалився кожен раз, коли бачив Акермана, наче той був клоуном. І хлопець знав про це, бо як не знати, коли тобі відповідають з-під палки, не вітаються у відповідь і взагалі удають, наче тебе не існує.
Чому Леві не терпів Ерена? О, тут все просто. Тому що Ерен дивився на нього не так, як інші. Всі в Колчестері знали, що Акерман навіжений, і шарахалися кожен раз, коли опинялися надто близько. Всі думали, що він може раптом накинутися і якось нашкодити, хоча Леві ніколи такого не дозволяв собі, навіть думки не було. Проте на Ерена він може й накинувся б, чисто заради того, щоб вирізати його дратівливу посмішку з надто гарненького лиця.
Леві завжди був не при розумі. Він погано пам’ятав це, але точно знав, наче хтось вклав це знання йому в голову. До весни трирічної давнини, коли він вперше і серйозно втратив контроль, оточуючі ще нормально поводилися з ним, здоровкалися, пробували спілкуватися, навіть дружити. Всі знали, що Леві регулярно відвідує лікарню за містом, однак він поводив себе цілком нормально, щоб не викликати страху. Допоки в один травневий день не почав валувати й ревіти, як загнана на забій тварина, і громити меблі, і нести таку нісенітницю, що на голову не налазила. Його забрали в лікарню і він лікувався майже три роки, й тільки цього лютого повернувся додому та вже четвертий місяць жив без рецидивів. Регулярно пив пігулки, телефонував лікарю, записував свої думки у щоденник і копирсався в саду з ранку до вечора, бо це заспокоювало, вводило в стан умиротворіння. У погану погоду малював і читав книжки. Два рази на місяць отримував грошову допомогу по інвалідності та їздив у «Великого Теда» на закупку, кожен раз скаржачись на те, що доводиться тягнути важкі пакунки на автобусі, а потім ще йти пішки від зупинки до дому, і це просто жахливо незручно. Водійських прав, звісно, не мав і не міг мати через заборону по здоров’ю, і роздратовано зітхав, коли бачив сусідів, яким пощастило не тягатися по місту на своїх двох.
В цілому Акерман робив все, щоб виглядати спокійною адекватною людиною, однак жителів Колчестера це все одно не переконувало. Окрім Єгера.
Коли всі обходили Леві стороною, Ерен, навпаки, відносився до нього, як до свого дружка, хоча вони жодного разу до ладу не розмовляли, щоб з’явився хоч натяк на дружбу. В його очах завжди була теплота й жаль, прояви якого чоловік стосовно себе ненавидів. Кожен раз, коли вони стикалися на вулиці, Ерен махав рукою і вітався. Кожен довбаний раз, навіть якщо вони вже бачилися в цей день. Він питав, як у Леві справи, і завжди отримував у відповідь тотальний ігнор.
То якого біса Акерман не проігнорував його зараз? Зробив би вигляд, що глухий, сліпий та німий, у нього це завжди добре виходило. Чи може справа в роздратуванні, яке дістало пікової позначки? Бо цей придурок, коли приїхав на своєму відмитому до блиску Форді Фієсті, від білизни якого засліплювало очі, виліз назовні й навіть мигцем не подивився в протилежний бік. Ні, Леві зовсім не чекав, що з ним поздороваються чи махнуть рукою. Він взагалі в цей час сидів спиною до вулиці, але запізно обернувшись на звук шин, що скрипнули, зупиняючись, побачив Єгера і незнайому русяву дівку, яку той ненав’язливо обіймав за талію. Вони йшли до будинку й хлопець витягав ключі з кишені. І жодного разу не озирнувся. Жодного клятого разу. Якого біса!?
Акерман дістав з комори граблі надто різко, через що вдарив ними одвірок і зачепив металеві відра. Вони дзенькнули й повалилися набік, голосно грюкаючи, мабуть, на весь район. Леві чортихався, повертаючи їх на місце, і вже чув, як в коридор влітає вихор:
– У вас все гаразд!?
Акерман миттю вигнувся:
– Я тебе не запрошував, – огризнувся він і схопив граблі, приставлені до стіни, пхаючи їх у груди, затягнуті в білу, з червоною облямівкою по краях, футболку. – Бери і вали звідси.
– Дякую, – стушувався Ерен, беручи інструмент. – Вибачте. Я скоро поверну їх.
– Чекаю не дочекаюся, – процідив Леві, і в його голосі відбився зовсім протилежний зміст – він буде радий більше ніколи не побачити Єгера, бог з тими граблями, хай котяться разом із ним куди подалі.
Так само як і залетів, Ерен вилетів з будинку, залишаючи протяг у коридорі. Ну, точно вихор. Леві вийшов на ґанок і побачив, як на хлопця чекає та сама дівчина. Що там було написане на обличчі Ерена, можна було здогадатися, бо вона скривилася:
– Щось сталося? Він на тебе наїхав? – спитала вона начебто не голосно, але достатньо чутно та виразно.
– Ні-ні, все добре, – помотав головою Ерен і добродушно додав. – Просто пан Акерман саджає троянди, і я трішки невчасно підійшов.
Дівчина кинула короткий недовірливий погляд на Леві, який повільно одягав рукавички, не приховуючи того, що прекрасно їх чує.
– Він схиблений, – проронила вона.
«Не більше за тебе», – з байдужістю подумав Акерман, бо вже давно звик до подібних «компліментів» на свою адресу. Теж мені, знайшла чим спробувати зачепити.
– Він класний, ти просто погано його знаєш, – виправдався Ерен і вони зникли за будинком, продовжуючи ще про щось балакати, але вже приглушено.
– Я класний? Та ти з глузду з’їхав, – пирхнув Леві. – І коли ти встиг мене взнати, недоумку?
Десь за годину він покінчив з трояндами і пішов у вітальню пити чай за книжкою. Вікно було прочинене, з вулиці долинали співи дроздів і шумів вітерець в пишних кленових кронах. Леві прикрив очі, насолоджуючись свіжим вітерцем, що гуляв по кімнаті.
– Хітч, почекай, я зараз віднесу і поїдемо!
Голос вивів Леві з підступаючої дрімоти. У двері постукали. «Хай йому грець», – буркнув подумки чоловік, на збираючись підводитися. Не вартує персона Єгера навіть найменших фізичних зусиль.
У двері постукали ще пару разів, але Леві й пальцем не поворухнув.
– Пане Акерман, я знаю, що ви вдома, – бадьоро заговорив Ерен на ґанку, одночасно глухий через двері та дзвінкий через відкрите вікно. – Ви завжди вдома, – додав він тихо і з сумом.
Леві помовчав, зручно розлігшись на подушках, і пробурмотів у стелю:
– А тобі що з того?
– Може якось сходимо кудись провітритися? – дуже добре прозвучав Ерен і стало зрозуміло, що цей паскудник стирчить в його вікні, підтягнувшись за підвіконня.
Леві різко підвівся, виглядаючи з-за спинки дивану:
– Пішов геть.
Ерен усміхнувся на всі зуби, мружачи лукаві очі:
– І я радий вас бачити. Вам більше подобається театр чи кіно?
– Я вже ясно сказав – пішов геть, – процідив з тихим роздратуванням Леві.
Хлопець хотів підняти руки в примирливому жесті, але тримався обома за підвіконня, і тому просто закивав:
– Добре-добре, я зрозумів. Спочатку чай.
– Я тебе зараз в баранячий ріг скручу і ні про що не пожалкую, – прошипів Леві, починаючи підійматися.
Ерен хихикнув та зістрибнув на землю. Тепер було видно лише його розчепірені долоні, підняті вгору. Він показав вказівним пальцем вбік ґанку:
– Я залишив граблі біля дверей. Не сумуйте, пане Акерман. До зустрічі!
Леві почув, як тупотять ноги, перестрибуючи клумбу та мнучи газон, і очі майже налилися кров’ю. Він кинувся надвір, щоб встигнути спіймати Ерена і натовкти йому пику за те, що вирішив топтати його дорогоцінні рослини, але той вже застрибував у машину, підганяючи дівчину. Та вже зовсім недобре дивилася на Акермана, що стискав кулаки, розлючено скалячи зуби. Форд з вереском рушив з місця, лихо виїжджаючи з-поміж запаркованих автівок на пустинну дорогу.
– Вб’ю тебе, – прошипів Леві, їдучі перевіряти, як там жасмин та півонії. На щастя, все було ціле, а на газоні не залишилося ні сліду. Єгер дуже старався, щоб нічого не зворушити своєю ледь не двометровою тушею. І те, що до двох метрів йому не вистачало десь двадцяти сантиметрів мало що змінювало.
Минув майже тиждень, а Ерен не з’являвся на очі, наче дійсно злякався гніву Леві. Його машина з’являлася ввечері і зникала зранку, але самого хлопця не було ані чутно, ані видно. Вихідні минули і надокучливий сусід поринув у роботу з головою.
У п’ятницю старенький смартфон пілікнув, сповіщаючи власника, що на рахунок поступили гроші. Це як раз було вчасно, бо холодильник пустів і комора з побутовими засобами також. А ще треба було заскочити в аптеку за ліками. Леві одягнув легку сорочку і бежеві шорти та пішов на автобусну зупинку. Два дні в місяці він не любив понад усе й одночасно любив так само сильно. По-перше, це були єдині дні, коли він вибирався в місто, бо навіть лікар приїздив до нього додому, по-друге, йому подобалося ходити по магазину і брати черговий чай з новим смаком на пробу, або обирати між мийними засобами із запахом м’яти чи лимона. Це було так званою розвагою, яка вносила різноманіття в рутинне життя. А ненавидів тому, що після цих розваг доводилося йти до зупинки, тягнучи з собою два великих клунка ледь не в зубах. Звісно, можна було викликати таксі, але грошей у нього було не надто багато, і Леві вважав за краще їх відкласти або витратити на щось корисне для побуту.
Продивившись всю дорогу у вікно, Акерман вийшов у центрі і, задумливо сунувши руки в кишені, пішов у маркет «Великий Тед» – єдиний великий магазин у місті, навіть назва натякала на це. Взявши на вході візок, чоловік повільно пішов між стелажів. Він нікуди не поспішав. Людей було небагато і вони майже не перетиналися.
Леві зупинився біля молочного відділу, збираючись взяти молоко, і хтось інший також звернув увагу на саме цей товар. Руки, що швидко простягнулися до пляшки з різних сторін, зіштовхнулися. Леві нервово відсмикнув її на себе і підняв погляд.
– Привіт.
– Привіт, – тихо відповів Акерман.
Поряд стояв Фарлан Чорч, який на вихідних допомагав родичці у букіністичному магазині їхнього містечка, а сам здебільшого жив у Челмсфорді й наче як писав наукові статті на замовлення. Коли Леві виписався з лікарні в лютому і ще намагався влитися в ритм міста, то їздив у центр прогулятися, заразом заходив декілька разів у цю книжкову крамницю, щоб купити щось почитати. Тоді він познайомився з Фарланом і це було дивне знайомство. Чоловік мовив до нього так, наче вони були давно знайомі і дуже здивувався, коли Леві сказав, що бачить його вперше в житті. І тоді ж стало зрозуміло, наскільки його пам’ять була зіпсована лікуванням.
– Вибач, я, мабуть, розхвилював тебе, – мовив винувато Фарлан. – Давай в такому разі познайомимося заново, ніби тільки зустрілися. Що скажеш?
Леві погодився, він був дійсно спантеличений, а ще йому кортіло скоріше повернути спогади – він вирішив, що поговоривши з Фарланом, вони відізвуться з глибин затуманеної свідомості.
– Звідки ти мене знаєш? – поцікавився Леві, коли Фарлан упаковував його новопридбані книги в паперовий пакет. Разом із книжкою про садові квіти, Акерман на щось взяв «Явище дисоціативних фуг», яку надалі так і не спромігся прочитати через купу медичних термінів, в яких був ні в зуб ногою.
Фарлан наче замислився над чимось, а потім весело посміхнувся:
– Не повіриш, але ми колись давно познайомилися так само як і зараз. Неймовірний збіг обставин, еге ж?
Потім Леві ще пару разів купляв книжки по рослинництву і навіть один підручник з креслення, тому що йому раптом здалося, що в юності він хотів поступити на архітектора. З того часу він іноді сідав креслити то прості речі, то цілу кімнату власного дому, і у нього на диво здорово виходило. Можливо, Леві б замислився над навчанням, але прекрасно розумів, що можливості вже упущені і ані здоров’я, ані грошей на це у нього немає.
Наприкінці березня Леві перестав гуляти містом і разом з тим, відвідувати букіністичний магазин. Фарлан декілька разів присилав листівки з солодощами, наче нагадував про своє існування, але згодом перестав робити це, не отримавши жодної відповіді. Акерман не їв його подарунки, іноді спеціально лишав на зупинці, коли приїжджав закупатися, деякі просто склав у дальню шафку на кухні – він не любив шоколад, а майже все, що слав Фарлан, було саме з нього.
– Давно не бачилися. Як справи, пане Любителю рослин? – першим спитав Чорч.
Леві здивувався, як той ще пам’ятає це прізвисько, бо сам вже забув про нього – такою дірявою була голова. А може просто не захотів запам’ятовувати, вважаючи зайвим.
– У мене все гаразд. А у тебе?
Йому було байдуже, як там життя Фарлана. Байдуже так само, як на всіх інших в Колчестері. І це було чутно в голосі. Але той посміхнувся, удаючи, що не помітив холодності:
– Все чудово. Тітка почала завозити комікси і від підлітків відбою нема. У вихідні взагалі страшний ажіотаж, тож ми вдвох ледь не валимося з ніг під вечір. Вона планує розширення магазину і хоче, щоб я кидав свою роботу і переходив до неї на постійну основу. До речі, у нас є декілька книг з садівництва, я замовив їх для тебе ще у квітні. Дещо вже розкупили, але ще є з чого вибрати.
Леві ніяково поглядів на нього краєм ока, відчувши себе трішки винним, бо він перестав приходити у магазин зненацька і навіть не спромігся відповісти на жоден лист. Фарлан знав його адресу: якось допомагав оформити доставку книг напряму зі складу, бо їх не було в наявності, але жодного разу не приїздив. Можливо через те, що Леві якось обмовився, що ненавидить гостей до глибини душі. Що ж, тут можна дати плюсик Чорчу – він мав повагу до чужих вподобань і не нав’язувався. Не те, що Єгер.
– То де ти був весь цей час?
– Ніде, – знизав плечима Леві. – Вдома.
– А я вже думав, що ти переїхав з Колчестера.
– Якби я куди і переїхав, то в лікарню, – фиркнув чоловік, все-таки кладучи пляшку молока у свій візок.
Він штовхнув візок далі і Фарлан послідував поряд:
– Раз ти туди не переїхав, то сподіваюся, зі самопочуттям все гаразд?
– Можна і так сказати, – хитнув головою Леві. Люди навколо дивилися на Фарлана, як на божевільного. – Але інші так не вважають.
Той озирнувся по сторонах і посміхнувся:
– Вони просто надумали собі дурниць і вірять в них.
Вони розрахувалися за покупки і разом вийшли на вулицю. Фарлан кивнув на пакети в руках Акермана:
– Давай допоможу.
– Не треба, – Леві не подобалося, коли його вважали слабим, і тому не тільки одразу відмовився, а й зробив крок назад. – Мені не важко.
– Гаразд, як скажеш, – Фарлан розвів руками – у самого було тільки молоко і хліб. – Слухай, заходь якось в магазин. В нас купа новинок, тобі обов’язково щось сподобається.
– Якось, – абстрактно відповів Леві. – Колись...
– Гей, так не піде, – Фарлан надувся на секунду і тут його осяяло. – О, а знаєш що, в мене є ідея. Як щодо зустрітися на філіжаночку чаю, га, пане Любителю рослин? І я принесу тобі горщик рідкісних квітів в дарунок. Мені нещодавно подруга подарувала, а я геть не знаю, що з ним робити.
Він знав, що Леві відмовиться, якщо просто запросити кудись. Та він навіть в магазин по чергову книжку навряд чи прийде. І тому зайшов з козирів. Леві намагався боротися з собою, але горщик рідкісних квітів звучав надто цікаво.
– Коли? – просто і коротко спитав він.
– Гм, – Фарлан задумливо приклав палець до вуст, радий, що йому погодили. – Завтра? О четвертій. Зустрінемося на цьому місці.
– Домовились, – Леві повів плечима, які почали затікати через важкі пакети. – Тоді до завтра, а поки я піду. В мене ще є справи.
Фарлан виглядав натхненно, наче давно чекав на цю мить. Акерман розвернувся і пішов геть, не прощаючись. Здається, тут божевільний він, а не всі інші, але зараз все виглядало зовсім навпаки. Спочатку Єгер запрошує на чай, потім цей… «Мене коли-небудь залишать у спокої?», – задався питанням Леві, хоча до минулих вихідних його ніхто і не турбував, щоб так гарячкувато перейматися.
В аптеці вияснилося, що Леві забув лист з рецептом. Він ніколи його не забував, завжди носив із собою, аж ось, це сталося. Можливо папірець залишився в штанах, які чоловік надягав на вулицю півмісяці назад? Так, це досить ймовірно, бо літо почало стрімко набирати обертів і Колчестер розжарився до того стану, коли надягти щось довше за шорти було каторгою. Ну от Леві і повівся на спеку…
– До скількох ви працюєте? – спитав він провізора. Йому ще потребувалося дістатися дому, забрати рецепт і повернутися назад. Як ніяк, а майже пів години туди-назад, навіть якщо поспішати.
– Через десять хвилин зачиняємося.
Новина вилилася на Акермана, як відро крижаної води. Він стояв на автобусній зупинці, цілком не розуміючи, що далі робити. Це була одна з двох аптек, єдина, яка працювала у п’ятницю на годину довше. І ось вона, як на зло, зачиняється і прийдеться тепер чекати ранку. Реалії маленького містечка, яке після шостої вечора ніби засинає.
Несподівано до зупинки під’їхав білий Форд Фієста, і перші двері з іншої сторони від водія відчинися:
– Хутко сідайте! – крикнули йому так, наче позаду велася гонитва.
Леві підняв брови, не розуміючи, що коїться. З салону поманили рукою:
– Ну ж бо! Мені не можна зупинятися тут, інакше зароблю штраф.
– Ну то й не зупиняйся, – фиркнув Леві. – Бовдур.
Ерен нахилив кудлату голову, щоб добре бачити чоловіка, і пасма водоспадом обрамили його зосереджене лице.
– Пане Акерман, – зойкнув він з образою і додав з натиском. – Сядьте, будь ласка.
«Це мій шанс, – несподівано пронеслася в голові відчайдушна думка. – Єгер може відвезти мене в Челмсфорд у цілодобову аптеку. А ще він лікар і може виписати рецепт прямо тут, на колінці».
Леві подав пакети і Ерен прийняв їх, завантажуючи на задні сидіння. Слідом за ними у крісло впав Акерман, захлопуючи дверцята. Хлопець змінив передачу і вдавив педаль газу, рушаючи з місця так само різко, як коли від’їжджав зі своєю подружкою. Леві відчутно вдавило в спинку, він схопився за пасок безпеки, щоб скоріше його застібнути.
– Куди ти так несешся?
– Подалі від зупинки, – напружено відповів Ерен. – Там копи з-за рогу виїхали, ще б трішки…, – він поглядів на чоловіка. – У вас стільки покупок, ви що, реально збиралися їхати автобусом?
– Я так кожен раз їжджу.
Ерен похитав головою:
– Який жах! – щиросердечно вигукнув він. – Чому мені не казали? Ми ж сусіди, я міг би вам допомагати.
– Мені не потрібна допомога, – Леві здалося, наче він потрапив у матрицю, інакше пояснити, чому всім одразу з’явилося до нього діло і бажання допомогти, не міг.
– То ви так думаєте, – запевнив Ерен, – а приїдете додому і зрозумієте, як класно, коли можна не нести все це вручну.
– Ага, вже, – саркастично кинув той, відвертаючись до вікна.
Вони їхали швидко, обганяючи інші машини і вправно вписуючись у повороти, не збавляючи газу, і при цьому Ерен ще встигав відволікатися і мигцем дивитися на Акермана. Леві відчував його лоскотливий погляд на потилиці, це ніяк не могло здатися, бо кожен раз, коли він ловив це відчуття і повертався, бачив радісну рожу хлопця.
Він не встиг і оком моргнути, як вони заїхали на Північну вулицю, і Ерен припаркував автомобіль не біля свого дому, а його. Леві хотів спитати, чи не переплутав хлопець ліву і праву руки, чи може в нього проблеми із зором, однак той вже вискочив з салону і відчинив задні дверцята, беручись за пакети.
– Не треба мені допомагати, я ж вже казав, – гарчав Леві, поспішаючи за ним. Ерен наче й не чув, йшов швидко, роблячи широкі кроки, щоб той встиг наздогнати тільки вже на ґанку.
Хлопець опустив пакети на дощату підлогу, ідеально чисту, пофарбовану коричневим лаком:
– Мені не важко, а вам приємно, – турботливо посміхнувся він. – Ви на себе хоч іноді дивитеся, пане Акерман? Одні кістки та шкіра. Я починаю побоюватися за ваше життя.
– Побійся за своє, бо колись ти доведеш мене остаточно, – погрозливо мовив Леві, втикаючи ключ у замкову щілину. – Далі я сам.
– Я все ще добре пам’ятаю, як ви вигнали мене, – хихикнув хлопець, роблячи пустотливий крок назад, наче його зараз вдарять. Граблі, авжеж.
Леві зайшов у дім, заносячи обидва пакети, і Ерен поспішно спитав, поки двері за ним повільно зачинялися:
– Пане Акерман, ви не проти, якщо я лишу машину біля вашого дому? Не хочу вже перепарковуватися. Завтра її не буде, чесне слово.
– Мені байдуже, – вигукнув глухо Леві. – Просто звали вже.
– І я радий був вас бачити, – посміхнувся Ерен перш ніж двері остаточно зачинилися перед ним.
Через годину, коли прийшов час приймати ліки, Леві раптом згадав, що так і не попросив Єгера про допомогу. «Не піду! Позорисько», – вирішив він, поглядаючи на дев’яту вечора на годиннику. Для хлопця це був дитячий час, він точно не спав, і Акерман впевнений, приприся він зараз до нього з проханням, вони б вже мчали геть з Колчестера по ті кляті таблетки. Ерен ніколи не робив подібного для нього, але чоловік залізно знав, що так би воно й було. «Потерплю до завтра, за одну ніч нічого не станеться», – подумав наостанок він і пішов у ліжко, дочитувати книжку.
Одного лютневого ранку життя почалося немов з чистого аркуша. Він відкрив очі і побачив білу стелю, потім білі стіни і свої руки, які лежали поверх не менш білої ковдри. Голова покоїлася на м’якій подушці, важка і затуманена, наче після столітнього сну. Тіло було таким же незворушним, і перші десять хвилин він не міг поворухнути навіть пальцем.
Дуже хотілося пити, але покликати кого-небудь чоловік не міг – голос зрадив при першій спробі, коли замість чіткого звуку видав лише свист. Йому прийшлося пролежати так до вечора і за цей час він остаточно збагнув, що знаходиться в медичній установі. Повз зачинені двері час від часу хтось проходив і розмовляв, чулося слово «пацієнт», «хвороба», «стан», що не залишало жодного сумніву.
Чоловік спробував пригадати, як міг потрапити сюди, жодної думки не приходило у голову. Вона була пуста і все, що сталося з ним до цієї світлої палати, стерлося, наче і не існувало.
Коли стіни освітили червоні смуги сонця, що клонилося до горизонту, двері відчинилися і у кімнату заглянула дівчина в білому халаті. Вона побачила відкриті сірі очі, що одразу вперлися в неї, ойкнула і знову зникла. Через декілька хвилин у палату вже увійшов високий світловолосий чоловік з вольовим точеним обличчям і незвичайними блакитними очима, такими чистими, як ранкове морозне небо взимку.
– Привіт, – поздоровався він люб'язно. – Радий бачити, що ти нарешті прокинувся.
Чоловік промовчав, і лікар одразу здогадався, в чому справа:
– Хочеш пити?
Той кивнув, і у чисту склянку тут же налили води з фільтр-глечика, що стояв на тумбі. Блондин допоміг підвестися на лікті і притримав склянку, поки той жадібно пив, не в силах самому взяти її у руки. Сили ще не повернулися, хоча він вже міг трохи рухатися і відігнути занадто теплу ковдру.
Відставивши пусту склянку на столик біля ліжка, лікар дістав з кишеньки халата ручку і відкрив картку з особовою справою і деякий час уважно роздивлявся чоловіка, потім перевірив реакцію його зіниць, координацію і силу рук, і нарешті запитав:
– Ти знаєш, як тебе звуть?
Чоловік звернувся до глибин своєї свідомості. Це було нескладне питання. Він одразу згадав, як його звати, і що в нього є два імені, одне офіційне, а інше особисте, те, яким його називають близькі.
– Рівай, – відповів він і додав. – Акерман.
– Добре, – кивнув лікар. – Дата народження?
– Двадцять п’яте грудня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року.
Той задоволено закивав, роблячи позначки в картці.
– Тобі відомо, чому ти тут?
Леві чесно признався:
– Не дуже.
– Гаразд, тоді поговоримо про це наступного разу, – кивнув блондин. – Поки що тобі лиш потрібно знати, що ти знаходишся в лікарні, але з тобою все гаразд і хвилюватися ні про що. Відпочивай і набирайся сил. Завтра я зайду до тебе і ми знову поспілкуємося. До речі, я твій лікуючий доктор, Ервін Сміт.
Леві кивнув. Він не розумів, що тут робить і хотів скоріше про все дізнатися. Чоловік, названий Ервіном, не дочекався якоїсь відповіді, і вийшов з палати. Після нього зайшла медсестра і дала якісь таблетки, а потім поставила крапельницю.
Наступного дня Леві все ще був розгублений, але вже намагався вставати. У голову приходили якісь картинки, але вони були надто розмивчасті, швидко змінювали одна одну і не давали ніякого розуміння становища. Він бачив то таблетки на коричневій стільниці, то розкидані на землі пелюстки і гілочки, то палаючий камін.
Десь опівдні Леві почув невдоволене запитання медсестри під своїми дверима:
– Чого ти тут стоїш? Доктор Сміт наче ясно сказав тобі не приходити.
Вона ковзнула в палату не відкриваючи дверей на повну, наче не хотіла, щоб хтось ще зміг увійти разом з нею, але Леві все одно побачив якусь постать у білому халаті за її спиною.
– Ходять тут всякі, – бурмотіла медсестра, за чимось повертаючи замок на дверях. Леві не став цікавитися, йому було все одно, хто там і що робив під дверима його кімнати.
Ввечері знову прийшов той блондин.
– Як твої справи, Рівай?
– Що це за місце? – спрожогу поцікавився Леві.
– Лікарня. Я вже казав.
– Я питаю, що саме за лікарня, – з натиском уточнив чоловік.
Ервін Сміт підтягнув стілець до ліжка і присів, відкриваючи теку й беручи ручку, не поспішаючи з відповіддю.
– Можеш сказати, де ти живеш?
Леві нахмурився:
– До чого зараз це? Я питав…
– Питання тут задаю я, Рівай, – блакитні очі були все такі ж кришталево чисті, але на їх дні замайоріло невдоволення.
Акерман зрозумів, що навіть якщо почне кричати, йому не дадуть відповідей. Ервін Сміт був не з тих, хто вклонявся, а з тих, кому вклоняються.
– То де ти живеш? – повторив він.
Леві звів брови до перенісся і майже одразу відповів:
– У Челмсфорді, на Грін-роад, 148.
Ервін похитав головою:
– Це твоя стара адреса. Де ти живеш зараз? – він акцентував на останньому слові.
Леві цокнув крізь зуби:
– Ясна річ, в цій палаті.
– Не валяй дурня, Рівай. Ти зрозумів, що я маю на увазі.
– В Колчестері на Північній вулиці, 14, – випалив він, не задумуючись.
Блондин зробив помітку в картці:
– Це правильна відповідь. Скажи, будь ласка, ти це знав ще до того, як я спитав адресу, чи згадав тільки зараз?
– Ні, тільки після твого питання. Вона якось одразу спливла в голові.
– А сам ти щось пригадав за сьогодні? Може якусь нісенітницю. Це нормальний процес при відновленні, але все одно дуже важливий.
Леві замислився. Чи треба розповідати прямо все-все, що приходить йому в голову, чи краще щось приховати? Яка гарантія, що від сказаних слів не погіршиться його становище?
– Бачу, що щось все ж таки пригадав, – Ервін дозволив собі доброзичливо-спонукальну посмішку. – Я слухаю.
Леві пом’явся трохи.
– Я бачив якісь картинки. Обірвані квіти, таблетки, ще вогонь в каміні.
Ервін з розумінням покивав, записавши цілий рядок, потім піднявся:
– Продовжуй згадувати ще, але надто не напружуйся. Пам’ятай – головне відпочинок.
Леві не хотів, щоб він так просто уходив:
– Може скажеш все-таки, що це за лікарня?
Блондин повернувся і знизав пронизливими блакитними очима, від яких все в середині мимоволі напружилося:
– Якщо тобі це допоможе, то психіатрична. На добраніч, Ріваю.
Леві не здивувався. Цей факт, як і місце проживання, враз закріпився в його пустій голові, наче завжди там і був. Ервін побачив на його обличчі просту байдужість і вийшов, на ходу роблячи в картці нову позначку.
Так минуло декілька днів. Ервін продовжував задавати буквально пару питань і уходив. Він цікавився, що подобається Леві, як він проводить дозвілля в вільний час, які фільми дивиться і музику слухає, наче заповнював анкету для сайту знайомств. Насправді він просто перевіряв, наскільки той при тямі. Леві чітко знав, що любить куштувати різні види чаю і читати фантастику і детективи, ненавидить фільми жахів і інфантильних людей. Ще він згадав, що в нього була гарна мати, але в якийсь момент її не стало, і сприйняв це дуже спокійно, мабуть, через міцні заспокійливі, які йому давали. Вони уникали теми лікарні, але приблизно через тиждень Ервін Сміт зізнався, що у Леві з юних років параноїдна шизофренія, через яку він все життя знаходиться на ліках і регулярно лежить в цій самій в лікарні. Останній раз, що тягнувся і по сьогодні, він провів в ній майже три роки після пережитого сильного стресу, який дуже регреснув його стан.
– Три роки? – підняв брови Леві, хоча в голосі не чулося подиву. – Чому я нічого не пам’ятаю з цього періоду?
– Ми лікували тебе різними методами, які повернули б до урівноваженого стану, але тільки нещодавно одна наша експериментальна терапія зробила чудо, через яку ми зараз і можемо спілкуватися.
– Я що, настільки був несамовитий?
Ервін похитав головою:
– Ні, все було більш-менш нормально, єдине, що ти не був в стані жити самостійно.
– А зараз, значить, в стані?
– Це я і намагаюся вияснити.
– І як?
– Поки що все добре.
Блондин пішов, а Леві намагався оцінити свою поведінку зі сторони, щоб зрозуміти, чи все у нього виходить для того, щоб вийти звідси. На жаль, він не мав уявлення, як поводив себе до цього.
Його не випускали з кімнати. Добре, що в ній хоч був туалет і душ, тому Леві міг задовольняти свої потреби без необхідності звертатися до медсестри. Він вже міг поволі рухатися і почав робити фізичні вправи, щоб розігріти задубілі м’язи. Складалося враження, що Акерман пролежав не один місяць, перш ніж проснутися. Йому принесли книжок з дитячими казками, і Леві коротав час між читанням і спогляданням на пейзаж – він знаходився на третьому поверсі і вікно виходило на сосновий ліс. Раз на день медсестра відкривала хвіртку на десять хвилин, щоб провітрити кімнату, і Леві з задоволенням вдихав морозне колюче повітря із запахом хвої, слухаючи хрипле карання ворон.
На другому тижні в кімнату увійшов Ервін, вислуховуючи роздратовану медсестру:
– Він приходить сюди майже кожен день! Я зачиняю двері на всяк випадок на ключ, але санітари кажуть, він і не намагається увійти, просто стоїть і щось там зітхає собі. Скоро вже недобрі чутки поповзуть. Скажіть вже йому щось, докторе Сміт!
– Я поговорю з ним, – пообіцяв Ервін, сідаючи поряд із ліжком. – Привіт, Рівай.
– Хтось стежить за мною? – з підозрою спитав Леві.
– Ні, все гаразд, не переймайся, – посміхнувся той. – Що ж, продовжмо…
Під кінець місяця Леві вже більш-менш пригадав своє життя до лікарні, хоча в ньому все ще було надто багато білих плям. Невиразними образами він згадав деякі моменти зі шкільного життя, якісь побутові речі, як жив і лікувався в Челмсфорді, а потім переїхав у Колчестер і декілька разів лежав на щорічній перевірці в Стенд-Айленді у першому відділенні. Все це було таким неясним, наче переглянутий в дитинстві фільм, який майже повністю забувся. На щастя, Леві не мав проблем з рахуванням і читанням, знав, як користуватися телефоном, міським автобусом, робити покупки. Всі базові речі, які потрібно робити дорослій людині, не були для нього чимось незвіданим.
Проблемою залишалися тільки люди – він не пам’ятав нікого, хоча звісно, не жив у глухому лісі і точно з кимось та спілкувався за всі свої тридцять один рік. Мати в його спогадах мала довге чорне волосся і ніжну посмішку, але сказати, які в неї були очі, чи були якісь родимки або інші особливі прикмети, Леві не міг. Її наче підтерли гумкою, як підтирають малюнок, який не вийшов.
А в іншому – суцільна порожнеча. Навіть коли він згадував день з життя, в ньому були якісь розмиті фігури, а не люди. Ні імен, ні облич.
– Згодом ти все пригадаєш, – запевняв Ервін, помічаючи, що цей факт дещо турбує Леві. – Якщо хтось звернеться до тебе, немов ви знайомі, не відштовхуй цю людину. Вона може допомогти заповнити прогалини у твоїй пам’яті. Хоча від деяких людей я б все ж радив триматися подалі.
Ервін казав так, немов міг назвати конкретні імена, але все одно уточнювати не став. Леві хотів попитати, але вже запам’ятав, що якщо лікар сам того не сказав, скоріш за все і не скаже.
Наприкінці лютого йому повідомили, що він готовий до відправлення у вільний світ. Сміт привіз нові речі по розміру Леві і сказав, що відвезе його, щоб чоловік не заплутав в перший раз.
– Я виписав тобі рецепт на ліки, слідкуй, щоб вони не закінчувалися, і також схему, по якій їх слід пити. Запам’ятай, будь ласка, що ми усунули лише гостру симптоматику, яка не давала тобі нормально жити, сама ж шизофренія нікуди не поділася, її треба й надалі тримати під контролем.
Ервін Сміт давав настанови, що і як робити, чого уникати, і в цілому проявляв стриману, але турботу, що в принципі властива всім лікарям стосовно їхніх пацієнтів.
Коли вони зупинилися на Північній вулиці, Леві подивився на свій будинок і відчув полегшення – він нарешті повернувся додому – і досаду, бо виглядав той дуже занедбано. Галявина і кущі жасмину неохайно заросли, хоча було видно, що комунальні служби раз на місяць проходяться газонокосаркою, щоб ділянка не псувала загальний вигляд вулиці. Скла вікон припали пилом, біля ґанку у квітнику розростався бур’ян. Що творилося всередині, страшно було й уявити.
Перед прощанням Ервін кивнув на дім, що знаходився по інший бік вулиці – двоповерховий, складений з бордової цегли, з темно-коричневим дахом і великими вікнами. Галявина перед ним була акуратно підстрижена і біля ґанку росли декілька низеньких кущиків самшиту.
– Тут живе хлопець, він зараз закінчує інтернатуру в нашій лікарні. Не звертай зайвий раз на нього уваги – він доволі емоційний і нестриманий в поведінці, і був вражений твоєю історією хвороби, тому може поводитися дивно, можливо, надто зацікавлено.
Акерман сприйняв цю новину з песимізмом. Він мав відлюдькуватий характер і не мав на меті заводити приятелів серед сусідів. Якщо цей хлоп спробує подружитися, треба буде жорстко пояснити йому, що це погана вигадка.
Леві покинув машину Ервіна і пішов до свого ґанку, тримаючи в руках лише ключ і телефон, який йому видали в лікарні і в контактах якого не було нічого, окрім номера лікаря. Ервін не поспішав уїжджати, спостерігаючи за тим, як Леві повільно підіймається по сходинках і вивчає давно забутий будинок.
Акерман подивився на зв’язку ключів і безпомилково обрав потрібний, щоб відкрити двері. За ними показався темний коридор, який пах пилом. Попереду його чекало нове знайомство зі своїм домом, купа роботи, щоб привести його в порядок, і загадки, які стосувалися минулого, яке він не пам’ятав. Проходячи по кімнатах, Леві помітив цвяшки в стінах, на яких раніше висіли чи то фото, чи то картини, але жодної з них не знайшов. Коли він потрапив в лікарню, хтось добряче постарався, щоб прибрати все особисте в будинку, залишивши лише одяг в шафі.