Work Text:
Це був весняний ранок. В цю пору у Нью-Йорку прохолодно і сонце лише час від часу показується поза хмар.
Чоніну зовсім не хотілося кудись йти. Він просто хотів відлежатись і відпочити перед вечірнім виступом для шоу. Та десь в обід його спокій порушив стукіт у двері. Повільно виповзаючи з ліжка він ледь не впав на підлогу.
Відчинивши двері він побачив Мінхо, що стоїть в спортивних штанах і футболці.
– Хьон?
– Єна, не хочеш піти зі мною на тренування?
Чонін замислився, чи дійсно хоче кудись йти у свій вільний час. Та все ж вирішив розім'ятись. До того ж, він не звик відмовляти комусь без вагомої на це причини. Тож він кивнув на знак згоди.
– Добре, тоді я почекаю тебе внизу, – сказав старший вже крокуючи коридором до ліфта.
Чонін поквапився до валізи з речами, які ще досі не розпакував, щоб знайти пристойну футболку для тренування. Це виявилось трохи складнішим ніж очікувалось, бо валіза була напхана купою речей, через які навіть не одразу застібалась. Схопивши першу футболку, яка трапилася на очі, швидко її натягнув і поквапився до Мінхо, який напевно й так довго на нього чекає. Хоч він точно нічого не скаже йому з цього приводу.
Побачивши макне, Мінхо злегка посміхнувся. Як тільки він підійшов, Лі запропонував взяти його під лікоть і кивнув у напрямку виходу, мовляв "ходімо". Чонін першим почав розмову.
Зазвичай вони розмовляли про щось несуттєве, всілякі нісенітниці й підтримували жарти одне одного, що завжди викликало в них посмішку. Можливо вони не так часто проводили час разом чи говорили на якісь серйозні теми, але вони завжди знаходили спільну мову.
– Хьон, то чому ти не пішов з Ханом? Він наче говорив, що хоче відновити тренування.
– Це ж Хан. Мені говорить, що піде з Чанбіном, а йому говорить, що зі мною. А сам дає хропака у себе в номері.
Чонін награно закотив очі. Це було занадто передбачувано.
– Та я все одно знаю, що Чанбін пішов до ресторану готелю. – Мінхо примружив очі, посміхаючись, наче він стежить за Біном. – А якщо він пішов їсти, то це надовго.
– Ну так. – Чонін почав пародіювати Чанбіна: "Чому воно таке солоне?". Потім візьме щось інше, воно буде для нього прісне і він попросить сіль.
– Так‐так, йому все одно не сподобається і він буде ще пів години доїдати все, що взяв і при цьому бурчати. – Вони обоє посміялись з цього і попрямували далі.
У спортзалі було багато тренажерів і вільного місця. Сьогодні тут майже нікого не було, напевно, цей час не користується великим попитом на тренування.
Достатньо розім'явшись вони провели тренування для всього тіла. Мінхо не звик відволікатись на розмови під час тренування тому вони займались і перекидались парами реплік. До того ж тишу заповнювала фонова музика у спортзалі.
Закінчивши тренування, вони сіли трохи відпочити і попити води.
Чонін виглядав досить втомленим, гучно дихаючи. Мінхо уважно подивився на нього оцінюючи його стан.
– Я хочу ще побігати, ти як?
– Я з тобою – відповів Чонін видихнувши.
– Єна, ти виглядаєш втомленим.
– Все нормально, хьон. – Він втомлено посміхнувся. Випив ще трохи води та встав, щоб піти до бігової доріжки. Мінхо вже не став наполягати на своєму, все ж він не маленький і може оцінити свій стан.
Вони почали з першої швидкості й повільно нарощували темп. Але Чонін повільніше, бо не звик до бігу так, як до інших вправ. Він старався не відставати від Мінхо.
Згодом, Чонін відчув головний біль і вирішив зменшити темп. Він подумав, що це наслідок поганого сну, через зміну часових поясів і не звернув на це уваги. Та коли відчув легке запаморочення і підступаючу нудоту – запанікував. Він приклав руку до лоба.
– Хьон... – сказав Чонін перед тим як зовсім зупинити доріжку. Стримуючи важке дихання, що погіршувало напади підступаючої нудоти, він стояв опираючись на поручні бігової доріжки.
– Що? – Коли Мінхо повернувся то відчув хвилювання, бо побачив перед собою дуже зблідлого Чоніна, що ледве тримався на ногах. Не встиг він щось сказати, як молодший вже падає з грюкотом на весь спортзал.
Мінхо лиш ахнув і поквапився зупинити доріжку і зіскочив з неї.
– Єна! – Схвильовано промовив Лі. Він нахилився підносячи щоку до носа Чоніна, щоб відчути його дихання. Переконавшись в його наявності – видихнув.
– Гей, може хтось допомогти?! – вигукнув Мінхо сподіваючись, що хтось прийде на допомогу.
Адміністраторка тренажерного залу почувши шум підбігла до них та стурбовано глянула на бліде обличчя Чоніна.
– Що сталось? – Оглянувши його і не дочекавшись відповіді, вона взяла молодшого за руку слухаючи його пульс. Після, сказала:
– Допоможіть підняти його, – сказала дівчина показуючи, що хоче перемістити його на більш рівну поверхню. Вона підняла ноги Чоніна і поклала їх на скручений килимок, щоб кров скоріше потрапила до мозку і хлопець зміг швидше прийти до тями.
Мінхо присів біля Чоніна і схопив пляшку, взяв трохи води до рота і розпилив її по обличчю макне. Злегка поплескав його по щоках.
– Чоніне. Чоніне.
Дівчина взяла телефон і набрала швидку та почала пояснювати що сталось.
Нарешті макне розплющив очі.
– Чоніна... – у старшого аж від серця відлягло. Він полегшено зітхнув і опустив голову.
– Що...? – Чонін спробував піднятись.
– Лежи! – наказав йому Мінхо.
Очі Чоніна були як в тумані і досі трохи боліла голова.
– Хьон... Що сталось? – запитує Ян.
– Ти знепритомнів – відповів Мінхо.
Дівчина закінчила розмову по телефону і запитала:
– Як ви себе почуваєте?
– Ммм. Голова болить... – Напевне він забився головою коли падав.
Чонін приклав руку до лоба і його здивувало наскільки вона була холодною.
– Швидка допомога скоро приїде.
Мінхо з тривогою подивився на змученого хлопця. Його серце стиснулося від жалю і провини.
Коли приїхала швидка, медики оглянули Чоніна та сказали, що потреби в госпіталізації немає. Прийшовши до висновку, що він втратив свідомість через перевтому. І потрібно просто відпочити, щоб відновити сили.
– Добре. Тепер вам потрібно відпочити та прийти до тями. Вам допомогти дійти до номера? – запитала дівчина.
– Ні, я йому допоможу – не замислюючись відповів Мінхо.
– Добре.
На реєстратурі задзвонив телефон і переконавшись, що все гаразд дівчина пішла від них. Чонін хотів одразу встати але Мінхо його зупинив.
– Ні, не вставай. – Він за плечі опустив макне назад на підлогу. Чонін був ще занадто блідим. Мінхо боявся, що він знову знепритомніє. Старший перемістився ближче до голови Чоніна і сів на підлогу. Обережно поклав його голову на свої коліна.
Через деякий час Мінхо запропонував:
– Давай я віднесу тебе у номер. – Чонін був досить втомленим тож просто кивнув.
Мінхо допоміг йому сісти. Присів, розвернувся до нього спиною і посадив до себе на спину. На сьогодні тренувань вистачить, тож Мінхо забрав їх речі і вони пішли на вихід.
Чонін поклав голову на плече Мінхо і навіть не помітив як вони вже були в його номері.
– Хьон, – сказав Чонін як тільки він опинився на ліжку – я не хотів.
– Що ти таке говориш?
Мінхо взяв телефон і набрав Чана, щоб сповістити про те що сталось. Закінчивши розмову він сів на ліжко і поклав телефон.
– Вибач... – з жалем в голосі промовив молодший.
– Єна, ти втратив свідомість і тепер просиш вибачення? – Мінхо поклав руки собі на лоб і видихнув. – Тобі нема за що просити пробачення, ти ні в чому не винен.
Мінхо корив себе, що не вберіг молодшого. Він мав подумати, що таке може статись. Знаючи як Чонін швидко втомлюється – мав наполягти на відпочинку та краще слідкувати за його станом.
Через деякий час Мінхо пішов, щоб дати йому змогу відпочити. Згодом Чоніна прийшов провідати Чан, а потім і всі інші мембери щоб переконатись, що з ним дійсно все добре. Поговоривши вони вирішили не казати про цей інцидент компанії і тим паче публіці.
Хоч зрештою цей інцидент вдалось приховати та Чоніна гризла совість. Він почував себе винним, що змусив хьонів, а особливо Мінхо так перейматись через нього. І звісно, ці думки та сльози не давали йому заснути пізно вночі. Його ніщо так сильно не засмучувало як власні помилки. Тим паче коли вони призводили до хвилювання інших. Ця думка буде турбувати його якийсь проміжок часу.
Мінхо також не міг заснути цієї ночі. Здавалося б нічого дуже поганого не сталось. Та серце Мінхо все одно краялося. Добре, що Чонін нічого не пошкодив і що виступ для вечірнього шоу перенесли на наступний день. Проте вся ця ситуація доводила наскільки Чонін не піклується про себе.
Це змусило Мінхо переосмислити свої почуття до Чоніна. Не те щоб він не так само переймався за інших мемберів, в такій ситуації, але його переслідувало це дивне відчуття провини.
Згодом, вони наче вже і забули цю історію, та після одного довгого і виснажливого інтерв'ю Мінхо запропонував Чоніну випити разом кави у ресторані готелю. Він з радістю погодився.
– Сьогодні був виснажливий день, – сказав Мінхо не перестаючи крутити чашку кави.
– Так, це просто божевілля, – відповів молодший роблячи ковток.
– Тепер потрібно добре відпочити перед тим як їхати на вечірню фотосесію. – Мінхо швидко кинув погляд на молодшого.
– Я не відчуваю такого виснаження як може здатись. В мене все нормально, хьон – він глянув на нього у відповідь намагаючись переконати Лі в правдивості його слів.
Мінхо не любить пхати носа у справи інших, тобто він завжди готовий щось порадити і поговорити про проблеми, але він не так цікавиться справами мемберів, як деякі. Але зараз він картав себе, що достатньо не подбав про здоров'я макне. І через це хоче проявити свою турботу поговоривши про те, що імовірно непокоїть Чоніна.
– Чоніне, – Мінхо підняв погляд на Яна, щоб дивитись йому прямо в очі і продовжив – ти завжди можеш сказати якщо тобі погано фізично чи морально. Це неправильно приховувати свою тимчасову слабкість. Твої хьони завжди тебе зрозуміють. – Мінхо зробив невеличку паузу замислившись і продовжив. – Мені теж спочатку було складно на щось жалітись і навіть зараз складно зізнатись, що я переживаю якісь труднощі. Тому в такі моменти я бачу в тобі себе. Будь ласка, не потрібно йти на такі жертви заради сумнівного результату. Ти завжди можеш зробити це пізніше, коли будеш впевненим, що це не завдасть шкоди твоєму здоров'ю.
Чонін уважно слухав кожне слово і навіть трохи кивав погоджуючись та після сказаного опустив очі і просто дивився у чашку. Збираючи думки для відповіді.
Їх розмови рідко були серйозними, але коли це траплялось вони обидва виносили з цієї розмови щось нове і цінне для себе та знаходили підтримку у словах один для одного.
На очах Чоніна почали мерехтіти сльози. Він думав, що добре приховує свої переживання, але помилявся. Все було видно по його очах. Він знову почувався винним, хоча розумів що це не так.
Мінхо помітив зміну настрою молодшого.
– Просто скажи мені якщо тебе щось турбує. – Мінхо продовжував дивитись на Чоніна. Він просто кивнув. Вони знову замовчали і просто пили каву, хоча вона вже була холодною.
Розмова що спочатку почалась так невимушено, закінчилась тишею і роздумами молодшого про свої внутрішні переживання.
Чонін завжди займався копанням у собі і аналізом своїх дій протягом дня перед сном. Він може сказати, що його непокоїть, але не любить вдаватись в подробиці, що можуть вивести його на емоції які йому дуже не подобались. Його завжди засуджували за негативні емоції чи за його можливо трохи суворий вираз обличчя; через це усмішка стала відображенням його щастя та водночас захисною реакцією, коли він припускається помилки чи не може показати свого роздратування на публіці. Хоча його сум завжди можна було побачити в очах які плачуть. На людях, чи на самоті. І зараз коли він прийшов до свого номера він планував трохи пограти в телефоні, але думки заважали йому сконцентруватись. Відклавши телефон він ліг на ліжко і заплющив очі. Думки все ніяк не хотіли стати більш яскравими і позитивними. Він ніколи так серйозно і так надовго не концентрувався на негативних думках.
Вирішивши, що краще зайнятись чимось корисним він пішов у душ, щоб розвіяти тривожні думки та бути готовим до виїзду для наступного розкладу.
Ввечері всі мембери знову зустрілись у холі, щоб разом вирушити на локацію. Чонін намагався поводитись так наче нічого не сталось, жартував, сміявся та його не покидали думки з якими він хотів поділитись. Він завжди може покластись на кожного з хьонів, та йому здалось що його зараз може зрозуміти лише той, хто завжди був до нього проникливим і добре його розумів.
Коли вони всі повернулись до готелю було вже пізно, тому Чонін одразу пішов до ванної, щоб підготувати себе до сну. Зараз вже пізно і він знову сидить і думає. Занадто багато думок в його голові. Та в один момент він наважується і йде.
Тихо крокуючи коридором, щоб нікого не потурбувати підійшов до кімнати Мінхо та неголосно постукав. Ніхто не відповів. Він глянув на номер дверей, щоб пересвідчитись що не помилився і коли в цьому переконався, постукав знову трохи голосніше. Він почув клацання в дверях і коли вони відчинились побачив Мінхо, який здається також щойно вийшов з душу.
– Хьон, вибач що турбую, але можна з тобою про дещо поговорити?
Мінхо декілька разів кліпає та киває.
– Звісно, заходь, – він пропустив Чоніна всередину та зачинив за ним двері.
Ян присів на край ліжка, Мінхо зробив те саме. Молодший вагався з чого варто почати розмову.
– Я зрозумів, що так і не подякував тобі за все належним чином. І... Я думав над тим що ти сказав, про те що можу поділитись своїми переживаннями з тобою...
– Угу, – Мінхо знову кивнув підтверджуючи, що уважно слухає.
– В нас зараз камбек, і я розумію в тому що сталось немає такої вини яку я на себе поклав. Це просто перевтома через щільний графік. Але я не можу позбутись цього почуття. Це мене турбує. Я в жодному разі не хотів завдати тобі такого клопоту, мені дійсно шкода... – Чонін опустив голову та від хвилювання почав перебирав свої пальці.
– Єна, все добре. – Мінхо поклав свою руку на плече макне.
– Тобі дійсно не потрібно вибачатись. Головне, що зараз з тобою все гаразд. – Мінхо почув схлипи.
– Хьон, мені здається це занадто мене виснажує. Ці думки... – Сльоза впала на пальці які він досі нервово перебирав.
– Ох, Єні... – Мінхо обійняв його, повільно погладжуючи рукою по потилиці. Плач Чоніна ставав голоснішим. Лі теж відчув тяжість через емоції, які нахлинули на нього. Він заплющив очі, притискаючи Чоніна ближче.
Коли Чоніну стало трохи легше, Мінхо відсторонився і сказав:
– Не приховуй своїх почуттів. Вони мають бути. Якщо ти будеш їх придушувати, то відчуватимеш душевний біль.
Чонін глянув на нього заплаканими очима, шморгаючи носом.
– Правильно, – Чонін незграбно протерає заплакане обличчя рукою. Лі знову наблизився до нього і обійняв злегка погладжуючи худорляву спину. Макне поклав свою голову на плече старшого. Потім була тиша. Не нагнітаюча, а заспокійлива. Чонін вже навіть почав провалюватись в сон, але Мінхо потурбував його своїм голосом.
– Єні, вже досить пізно. Треба йти спати.
Очі Чоніна були сонними і набряклими.
– Потрібно йти спати. – Повторив Мінхо злегка посміхаючись. Ян сонно киває і встає з ліжка.
Мінхо проводжає Чоніна до його кімнати і поплескує по спині на прощання. Коли двері кімнати зачиняються, Мінхо тільки зараз розуміє, що хотів би поговорити про свої тривоги з кимось...
Наступний день знову був напружений. Постійний поспіх і хвилювання виснажують. Як тільки мембери прийшли в свої номери Мінхо може побитись об заклад, що всі просто впали без сил, щоб навіть поїсти. Мінхо лежав на ліжку із заплющеними очима та заснути йому не давало відчуття голоду. Він одразу подумав про Чоніна, який може бути занадто втомленим для того, щоб поїсти. Пам’ятаючи про випадок в спортзалі він хотів як найкраще про нього попіклуватись цього разу. Тож він телефонує і замовляє їжу до себе в номер.
Ось він вже стукає у двері з їжею у руках. Двері відкрив трохи пом’ятий від сну Чонін.
– Хьон, щось сталось?
– Ти їв? – відповів запитанням на запитання Мінхо.
– Ні.
– Добре, тоді я вчасно. – Лі завалюється до кімнати і починає розкладати їжу на столик. Чонін так і стояв на проході як вкопаний, дивлячись на Мінхо.
– Сідай, – сказав старший.
Чонін сів біля нього та почав повільно жувати бургер, дивлячись як старший невимушено п’є колу.
– Це смачно, дякую хьон.
– Угу.
Чонін продовжив діалог.
– Дякую хьон, що вчора вислухав…
– Звертайся, – тон був схожим на те, що йому байдуже, але почервонілі вуха говорили зовсім інше.
Як тільки Мінхо прийшов Чонін помітив що він чимось стурбований, тому був не впевнений чи варто йому говорити наступне...
– Хьон.
– Мм?
– Я гадаю є щось що тебе хвилює… ем…
– Та ні, – швидко кинув старший байдужим тоном.
Чонін заглянув в його очі, щоб переконати його в іншому. Мінхо дивиться у відповідь, і здається, навіть не кліпає. Та все ж видихай і відводить погляд.
Він не звик виливати душу молодшим. Він повинен бути опорою для них, а не скиглієм, що жаліється на свою тяжку долю. Та цього разу він відчув, що саме в тому місці де має бути. Йому завжди здавалось, що Чонін його розуміє як ніхто інший. Так, він був наймолодшим з їх гурту, можливо йому бракує досвіду у деяких речах. Але він був одним з небагатьох хто був дійсно зрілим, рішучим і сміливим як сам Мінхо. Здавалося його слова мають допомогти.
– Гадаю, я відчуваю розчарування через нездатність добре попіклуватись про молодших. Раніше мені здавалось це набагато простішим, але виявилось що це не так легко. Мене турбують дрібниці з якими я не можу допомогти.
– Не говори так! Ти хороший хьон. Дійсно. Ти завжди допомагаєш і радиш щось корисне коли це необхідно. Для мене дуже цінна твоя думка. – Чонін зробив паузу. – Хоча Синмін зі мною може не погодитись. – Чонін засміявся розряджаючи обстановку. Мінхо злегка вдарив його в бік та все одно посміхнувся. Навіть зараз Чонін зміг звести до жарту таку серйозну розмову.
– Якщо це дійсно так, то мені можна не перейматись?
Чонін кивнув.
– Хьон ти добре попрацював. Дякую тобі за це. – Чонін знову посміхнувся коли побачив як обличчя Мінхо рожевіє.
– Хьон, ти справді не вмієш приймати компліменти. – Мінхо нервово засміявся.
Та через хвилину Лі знову почав кривлятись і чіплятись до Чоніна. Наче цієї серйозної розмови не було. Мінхо витягнув губи і потягнувся до обличчя молодшого, той ухилявся як міг. Чонін і Мінхо відчували себе щасливими в компанії одне одного. Це було весело. Вони обоє втомились, але обоє так яскраво посміхались.
Ця тиша що заполонила простір видавалась комфортною і здавалась звичною. Це дивне відчуття після того, як в твоїй голові не залишилось жодної поганої чи хоч якоїсь думки. Приємно. Приємно знаходитись тут і зараз. Не відчувати дискомфорту, скажімо, через вік. Чи через пізній час або можливо через втому, що ще п’ятнадцять хвилин тому навіть не давала добре відкрити очі, щоб щось роздивитись. Це дійсно дивно відчувати, коли ти знаходишся з людиною яку ти знаєш так багато часу, але дійсно пізнаєш її тільки у таких не дуже довгих розмовах про те, що тебе непокоїть. Не було якихось порад що кардинально змінили б життя але... можна було відчути легкість від того, що тебе хтось так добре розуміє. І ось так сидіти на ліжку і не кажучи ні слова, можна багато чого дізнатись про людину навпроти. Наприклад які в неї гарні очі...
Чонін відчув що є ще дещо, що його турбує. Він глянув на легку посмішку на вустах Лі, не втримався та наблизився до обличчя старшого, щоб поцілувати. Мінхо навіть не усвідомив цього, але він так само ніжно відповів на поцілунок.
Ще хвилину тому Чонін не хотів, щоб губи старшого торкались його обличчя та вже за мить сам хотів їх відчути. Дивне відчуття легкості наповнило його легені. Це відбувається насправді. Неймовірно.
Відсторонившись Чонін просто дивився на Мінхо, який так само дивиться на нього. Трохи шокованим, але щасливим поглядом.
– То от що тебе турбувало насправді? – Мінхо посміхнувся.
Секунди і Мінхо повторив поцілунок з більшою пристрастю і ще більшими почуттями, легко тримаючи Чоніна за підборіддя.
– Тебе теж, – їх обличчя були надто близько, щоб відволікатись на щось інше окрім очей одне одного.
– Ти мені подобаєшся, – Мінхо зовсім трохи зніяковів говорячи ці слова, та він ні на мить не відводив погляд від Яна.
– І ти мені, – очі Чоніна по справжньому сяяли дивлячись на людину, яку він кохає усім серцем.
Тепер цю ніч освітлювали найяскравіші усмішки в усьому світі.