Work Text:
Скрип дверей щоразу змушує Джона здригатися від страху. Він би давно змастив ці чортові петлі, але щоразу зупиняє себе — раптом не почує, як до нього наближається щось страшне.
Джон ворочається на дивані, намагається заснути. І тільки йому вдається обрати вдалу позу і починає провалюватися в м’яку темноту, як новий скрип висмикує його з дрімоти, заставляє скочити з дивану та схопитися за арбалет поруч. Цього разу недаремно, з дивним, збоченим задоволенням думає він. Але майже одразу ж опускає зброю. Це лише…
— Боже, Джон. Звідки ти дістав арбалет?
Дейв. Це просто Дейв.
До речі. Звідки він дістав арбалет?
Джон навіть не намагається згадати — повертати таку круту штуку точно не буде. Він махає рукою, немов відганяє питання як настирливу муху, завалюється на диван та міцно хапається за шию. На секунду продирає очі й помічає, який у Дейва страшний вираз обличчя. Він швидко опиняється біля Джона, віднімає від шиї руки, засмикує рукава і довго лається. Здається, Джон ніколи не чув, щоб Дейв стільки й так лаявся.
Смішний.
Дейв набирає номер швидкої — Джон розбирає тільки це з усієї лайки, — але майже відразу скидає, зі злобою жбурляє телефон в стіну і в цей раз шпетить виключно Джона. Слова доходять обривками, і тільки після буквальної тряски за плечі складаються в речення:
— … домовлялись на легкі, а не це, блядь, Джон! Грьобаний ти гандон, ти мене чуєш?
Джон сміється, навалюється на нього всім тілом — вони обидва з’їжджають з дивана на підлогу, — кладе долонь йому на лоба і прибирає вбік волосся.
— Тбі и… — язик не слухається. Джон добряче хляскає себе по щоках, не реагуючи на переляк навпроти. — Тобі б підійшли світле волосся і чорні окуляри. Ну, знаєш, як у цього… — він намагається клацнути пальцями, але виходить хріново.
— Джоне.
— Де-е-ейві, — тягне він. Хлопає себе по штанях і витаскує м’ятий папірець. — Я взагалі-то був у лікарні, поки ти їздив в Хуй-Пойми-Куди-І-Нахуя. Хочеш, сраку покажу? Туди кололи набагато більше.
Дейв полегшено зітхає, щоб одразу подивитися на Джона з тривогою та докором.
— Ну, втік я. Перший раз, чи що.
Дейв змучено прикриває очі.
— Який же ти мудак, Джон.
— Дякую.
— Але все ж таки — звідки арбалет?
Джон знизує плечима — він гадки не мав, як в дому з’являються ці арбалети, пістолети та гвинтівки. Втім, він не впевнений, що взагалі хотів би знати. Він навіть не впевнений в тому, через що потрапив в лікарню.
Дейв недовірливо зиркає на Джона, поки той не падає на нього і одразу ж засинає.