Chapter Text
Його вже дратувала ця жінка. Він навіть не може сказати причини чому, її голос і постава, той факт що його фактично змусили сюди прийти, не даючи жодного вибору. Щось із цього, можливо все одразу.
Роберт видихнув, намагаючись зібратися. Немає сенсу злитися на речі, які він не може контролювати. Тож він говорив, відповідав на її питання, і декілька разів ледь не нагрубив, цій звичайній жінці яка просто робить свою роботу.
– Знаєте, ви можете на мене злитися – вона сказала якось, і Роберт незрозуміло на неї подивився – я сумніваюся що дуже приємно бути затягнутим у цю позицію. Одна справа, якби ви вирішили прийти самі, але тут не така ситуація. Ви проявляєте неймовірну витримку, і вам не потрібно цього робити зі мною.
Роберт відмахнувся від її слів. У нього немає бажання кричати на неї, роздратування було, але навіщо псувати їй день через таку дурість. Це те що він їй сказав, вона відповіла щось про те, що його почуття це не “дурість” і вони рушили далі із “я не хочу про це говорити”.
***
Він не буде просто сидіти на місці нічого не роблячі, якщо в нього немає роботи як диспетчера, він буде готуватись до роботи героєм. Він знав що Блейз буде дивитися за спортзалом SDN, і вишверне його як тільки зрозуміє що він там, тож Роберт вирішив піти у другий найкращій варіянт.
Бачити Ліззі після стільки часу, було неймовірно приємно. Раніше в її погляді (та, він буде відвертий, запаху) завжди читалась любов до недисцельованого алкоголю, але зараз вона.. ну. Твереза. Це ніби подарунок, який він ніколи не очікував отримати.
Все ще лишаючись собою, вона викурювала цигарки йому в лице, коли він займався надто довго, і вона бажала з кимось поговорити, кидала йому “ти мертвий на ногах” і ледь не виносила від груші у спосіб, в який мати відносить своє кошеня. Роберт не був особливий у цьому положенні, просто сьогодні він був єдиний у цьому залі, і в нього не було сили злитися, коли він намгався не плакати від сміху на один із її коментарів про перестановку продуктів у супермаркеті.
– Я взагалі думала ти загинув нахабний ти хлопче, мав би милість хоча б іноді заходити – вона хитала головою, сидячі на старій дерев’яній дошці, підпертій двома камінням. Вона не знала про Меха Мена як такого, тож дивлячись на неї з підлоги, Роберт відчував лише малий укол провини – у мене з’явилися онуки, ти знав? Дівчина чотири кілограми Роберсон! Вона захопить світ я тобі кажу.
– Не сумніваюся – він посміхнувся, і продовжив діалог, який давався дивно легко. Спитати як ім’я дитини було тільки ввічливим, а розповісти що в нього з’явилася робота відчувалось необхідним, враховуючи що до того вона точно вважала його безробітним злочинцем, навіть якщо нічого ніколи не казалаю. Було приємно нарешті довести що це не так, не викриваючи себе як мехамена.
Що, ні, в нього нікого немає, і як вона, мабуть, єдина, хто казав що це на краще, у спосіб який не був образливим. Це не було дивно враховуючи що про власний брак вона казала: “мої діти, єдине хороше що у мене було від того сосунка”.
Дивно як, навіть займаючись в рази менше ніж зазвичай, це ніяк не відчувалося втратою часу. Це особлива магія цієї жінки, яка пояснювалась доволі легким криком “вставай розпіздяй” якщо вона не вважала що ти робиш достатньо. Це її зала, і її правила, і якщо вона хотіла палити на імпровізованій лавочці, доки Роберт розповідав про своє життя стелі, хто він такий що б заперечувати?
Коли вона спитала за Біфа все стало.. трохи складніше.
– Він зараз з Чейзом.. це старий друг сім’ї – він пояснив, важко видихнувши.
– Дупа слона, Роберте! – вона вигукнула закашлявшись – Ти цього собаку любиш більше ніж повія зайву двадцятку!
– Звісно, це просто… – він піджав губи дивлячись на стелю – я не думаю що моя квартира прийнятне місце для тварини.
– Не пригадую, щоб твій хлопець був підбулем – Роберт нічого на це не відповів, камінь у грудях заважав дихати – що конктерно не те з твоєю хатою?
– Що?
– Що з хатою то не так?
– Що з нею так! – сміх був дивно щирим. Розвівши руками Роберт перелічував проблеми, починаючи із тріщени на пустих стінах, відсутність будь-яких меблів, окрім подарованого ліжка та закінчуючи запахом алкоголю що впився в дерев’яну підлогу.
– Ну, я наврядч можу допомогти багато із чим, але мій син займається ремонтами всяким – вона зробила останню затяжку, вставши з лавочки – можу попросити його подивитися на твої пусті стіни.
Вона протягнула йому руку, і дивлячись на Ліззі лише пару секунд, Роберт вирішив її прийняти.
***
Хлопець Ліззі мав прийти, якраз, коли Роберт мав йти до терапевтки. Це вікно, яке він не міг перенести для жодного з учасників. Тож він, у перше із часів як заїхав до цієї квартири, постукав у двері сусідів.
– Доброго, – він ввічливо посміхнувся жінці що відкрила двері. Його дивувало як вона навіть не спитала хто він перед тим як їх відкрити, жахливий недогляд із безпеки, але він мав знову і знову нагадувати собі, що не герої зазвичай таким не переймаються – я Роберт Робертсон, ваш сусід.
– Ага? – вона нахилила голову, після легко посміхнувшись – Вам треба сіль чи щось таке?
– Ні, не зовсім... – і він сказав, пояснив ситуацію. Попросив передати гроші, та віддати і забрати ключі в сина Ліззі. У нього не було нічого цінного, але він хотів би знати кожну із людин що триматимуть його ключі в руках. Коли жінка розуміюче засміявшись погодилоась, Роберт ледь не впав від полегшення.
Віддаючи їй номер “у мене є дружина” “це.. є на випадок якщо щось треба, а не.. я не шукаю стосунків” “О! О Боги так, звісно, перепрошую” Роберт зрозумів що навіть не спитав її імені.
Двері вже закрилися, і він вирішив, що навряд вони будуть контактувати часто, щоб це вимагало приниження стучати знову і питати ім’я.
***
У Роберта не вистачило сил встати з ліжка того ранку. Провівши цілий день у телефоні, він навчився бути вдячним що пригинанні не випивав, навіть якщо запах із рота міг би когось обманути.
***
У п’ятницю, він вирішив, що з нього достатньо відпустки. Сидячі із жінкою, яка робить свою роботу, він вирішив поклати цьому кінець. Він пояснив свою позицію, виклав кожен аргумент який зміг вигадати, і, право, в нього іх було вдосталь, навіть висказуючись про повернення для блага для його ментального здоров’я, бо стіни квартири відчувалися надто тісними, а на роботі він пригнанні щось робив.
Це її сфера, і Роберт знає як переконувати людей.
І він її переконав. Жінка нахилила голову, і записала щось на бумажці поруч, сказала що вона не стане зупиняти Роберта якщо той вирішить поговорити з Блонді Блейз на цей рахунок, розуміючи як це могло вплинути на нього гірше.
Вона лише спитала чи він впевнений що це хороше рішення.
Сидячі в їх кабінеті на надто зручному дивані, коли він тренувався в рази менше ніж звик, але його організму все одно стало дивно краще не зважаючи на це, коли він нарешті почав спілкуватися з кимось, хто не був виключно його робочім колом, Роберт не знайшов відповіді.
Ввечері, посміхаючись сусідці забираючи ключі, він зупинився трохи довше в її дверях. Він дізнався що вони “теж робили ремонт коли переїхали, і наша квартира виглядала багато гірше!”, він посміявся, і закриваючи двері додому, не відповідаючи що переїхав вже доволі довгий час тому, Роберт поставив шматок теплого пирога на стіл, у судочку який йому треба віддати.
Він дивився на пофарбовані стіни, хімія від фарби перебивала запах алкоголю що вєївся в підлогу, і стоячі на відкритому балконі він вирішив подзвонити Чейзу.
***
Обидва випивші у барі, Роберт ледь не виплюнув свій напій.
– Вони що?! – він сміявся, так щиро, ще більше на роздратований крик Чейза.
– Я б не вигадав це лайно Роберте, я тобі кажу, ці шматки лайна поїхавші головою – і все ж той посміхався, допиваючи склянку, доки Роберт намагався згадати як дихати, доки м’язи на його животі не почали боліти, а він не був готовий впасти зі стільця.
– Збережи їх живими для мене – він врешті сказав, між важкими вдохами, і Чейз стукнув його по голові.
– Ну, досить про мене, про роботу, як твоя відпустка?
– Це.. – він шукав слова, легка посмішка все ще грала на рубах, коли він крутив новий стакан віскі. Можна було б сказати, що він відчуває себе розгубленим, що знаходити сенс без роботи кожен день так важко, і днів коли він спілкується з іншими, багато менше ніж днів коли він просто валяється в ліжку.
Він міг сказати, що сміття стало навіть більше, ніж після їх імпровізованої вечірки, що той факт що останні два дні йому було краще, так сильно його тривожить, бо він не очікував колись відчувати щось окрім втоми, що у нього є відчуття ніби його нахлинуло хвилею холодної води, що він задихається і не знає куди йому рухатись далі, що думка про майбутнє його лякає до міри, яка точно не є здоровою що…
– Я нарешті пофарбував стіни – він обернувся посміхаючись – у знайомої був син, з яким ми домовились по знижці.
– О нарешті! – Чейз вигукнув – Ти достатньо з цим затягував.
***
– О Роберте! Доброго ранку! – сусідка йому посміхнулась, і він посміхнувся їй у відповідь так, ніби насправді знав її ім’я.
– Доброго, – вони були у продуктовому, брав корм для Біфа, якого Чейз змусив його забрати назад із якоюсь жалобою про те як він не збирається довше збирати чуже лайно. Роберт знав що це виправдання, але нічого не сказав, дивно вдячний.
Зараз, кинувши погляд на її корзину, йому спало на думку, що можливо, йому варто взяти їжу і собі, а не тільки Біфу. Думаючи про це, йому насправді треба навчитися готувати.
– Люба, нам треба.. – друга жінка, висока, з волоссям зібраним у хвіст, вона відчувалась так, ніби займає місце Блейз тільки у цивільних фірмах – о, вітаюсь?
– Лора це Роберт, наш сусід, Роберт це Лора, моя дружина.
Він кивнув кинувши вічливе “приємно познайомитись”, і пожав руки. А потім вирішив затриматись трохи довше, спитавши чим вони займаються, і як довго вони разом, вони така мила пара, і чи не буде у них випадково рецепту якогось супу, бо він…
Роберт стояв на касі із кормом для Біфа, інгредієнтами для супу, та домовившись допомогти подивитися що не так з робочим комп’ютером Лори, коли вона прийде з роботи завтра.
А потім пролунав вибух, і до того моменту, Роберт вже чув звук розбитого скла, тож сховав двох жінок за стелажем, подалі. Крики лунали стінами, і гарчання озброєних чоловіків, одразу за якими звучали сирени, одразу підказало Роберту в яку ситуацію він потрапив.
Якщо за ними вже йшла поліція, то магазин не грабують. Їх тримають в заручниках.
– Зберігайте спокій – він казав пошепки, заспокоюючи свою сусідку, вони з Лорою чіплялися одна за одну, ніби це питання їх життя. Це не було далеко від істини по правді кажучі – робіть все що вони кажуть. Не грайте герїв.
– Я-як ви.. Що..? – Лора шукала слова, коли жінка в її руках, намагалась стримати сльози. Він поклав руку на їх плечі.
– Я працюю в SDN – він легко посміхнувся.
– Ти герой?
– Просто диспетчер – він пожав плечима знову переводячи погляд на людей зі зброєю. Вони вихватили якусь працівницю, дитина не старше п’ятнадцяти, і погрожували тій пістолетом біля скроні.
Не чекаючи довше, він рушив, ігноруючи як руки потягнулися за ним і тихі панічні голоси які питали куди він йде. Триматися низько, йти між стелажей, їх гучні крики перекривали його кроки, коли Роберт обходив людей та випадково наступав на бите скло. Він нахилився до похилої жінки, що намагалась заспокоїти якогось чоловіка, в неї була форма і він тихо спитав у неї чи є доступ до камер чи якогось обладнання в техніці у кімнаті працівників.
Ця жінка одна із найспокійніших заручників яких він зустрічав, вона лише підозріло на нього глянула, а потім видихнула давши у руки свій бейдж, сказавши що пароль написаний ззаду..Було дуже дивно мати довіру і впевненість, якої навіть в Роберта до себе не було.
Не затримуючись довше, він пройшов в кімнату, ввівши данні, в цей конкретний момент він вирішив купити собі повноцінний ноутбук, який збирається носити всюди, бо система на цьому шматку металу була навіть старіша за ту що була в SDN, а це, на жаль, багато про що каже!
Включаючи воду із протипожежних спринерів, перекриваючи доступ до електроенергії та відключаючи генератор що б увімкнувся коли енергії нема, він молився у темряві, щоб дитина лишилася живою.
Не вагаючись довше, він вискочив з кімнати, і користуючись пам’яттю про розташування, яке він в останній раз глянув на камерах, він випригнув позаду стелажа на хлопця що тримав дитину, підіймаючи його руку в гору, ненавидячі підходити так близько, що він міг відчути запах поту та крові, ненавидячі тримати зброю так близько, що куля може влучити у інших, але беручі його в задушливий хват.
Малеча впала, і одразу ж побігла, навіть коли було чутно як вона залася, як вона сопіла. Роберт був вдячний, б’ючи злодія в коліно, ігноруючи удари в у власний бік, та лице, і сподіваючись, що випадкові постріли, які він намагався тримати направленими в стелю, нікого не поранили.
Навіть коли той спирався всією вагою на Роберта, втративши свідомість від нестачі кисню, Роберт його не відпускав. Це було б дурістю, враховуючи що інший не стріляв у нього, було зрозуміло що колега їм важливий.
Роберт тримав живий щит, коли знайомий ніж, потрапив іншому у руку, ідеально точно, щоб змусити того вдпустити зброю. Тінь людини із крилами закрила сонце, коли менший чоловік із розбігу, вадрив чоловікові між ніг, чином, що змусило Роберта скривитися від співчуття.
Тоді він дозволив собі відпустити злочинця, починаючи сміятись.
– Доброго дня – двоє на нього обернулися, здивовані.
– Чоловіче ти виглядаєш жахливо – Панч-ап сказав, не підходячи. Він намагався бути дружнім, у спосіб, в який іноді дивився на нього Біф, після того, як щось розбив – я думав ця відпустка мала тримати тебе подалі від подібного лайна.
Роберт похитав головою, починаючи відчувати біль біля ока. Болить так, що буде фінгал, незручно, враховуючи що в нього немає льоду вдома, і магазин… не варіянт щоб взяти.
– Радий знати що Чейз вас не повбивав – він посміхнувся, і одразу ж додав, трохи надто панічно – ви ж на особистій так? Він вас не чує? Не кажіть що я був тут.
– Це наш спільний знайомий – Роберт почув голос Купе, вона дивилася йому прямо в очі коли говорила, але очевидно спілкувалась з людиною на лінії – ніхто б про кого ти знав.
– Комусь скрутили трусики – Панч-ап додав, показавши великий палець Роберту.
Вони пішли майже одразу після, віддавши злочинців поліції. Роберт почав шукати своїх сусідок, але побачив їх не разом, одна допомагала похилій жінці в якої він взяв перепустку, а інша втішала малу, ведучі її до швидкої, навіть якщо її власні сльози блищали на щоках.
Він підійшов до Лори, суто щоб віддати жінці яку вона вела карту назад. Та забрала із закочуванням очей, і рушила від них зі швидкістю, яка мала б перестати дивувати Роберта в похилих людей. Стоячи разом, у дивній тиші, Роберту хотілося вибачитись, хоча він не зовсім розумів чому.
– Тобі треба до швидкої
– Я переживав гірше – він відмахнувся, незручно посміхаючись – цей фінгал просто виглядає страшно. Все не так погано.
– Тоді добре – вона похитала головою. Лора взяла його за плче, на що Роберт здригнувся, але був надто розгублений, щоб супротивитись коли вона його вела до своєї дружини.
– Я. єє, куди..?
– О Боги Роберте! – його сусідка підскочила, взявши його лице в руки, оглядаючи пошкодження.
– Він не хоче лікарні – він навіть не знав Лору, але чомусь відчував ніби вона його зрадила.
– Ну це не справа!
Наступну частину дня він провів у чужій квартирі, тримаючи заморожені броколі біля лиця, та насолоджуючись теплим супом, доки Лора погодилась прогулятися із Біфом на вулиці. Він полагодив робочий ноут Лори, доки був у них. Ненадовго забігши до квартири, щоб взяти інструменти, він розібрав і почистив їм їх особистий комп’ютер від пили, “як вдячність”.
Відкриваючи двері дому, згадуючи дівчину що вели до швидкої, Роберт зрозумів, що можливо вперше його молитва спрацювала.
***
Розповідати про це терапевтці було трохи незручно, в нього було відчуття ніби вона вважатиме що це якось його травмувало, чи вплинуло більше ніж було. Але вона ніби розуміла, що має сенс, врешті-решт у нього була робота, подібна до цього, а вона знає як працювати з героями.
Але чомусь, вона не відпускала розмову з Чейзом.
– Ви не можете контролювати чужі почуття Роберте – вона казала, ніби це було те що він робив – ділитися з кимось вам близькими, може справді допомогти.
Йому не подобалась ця жінка, і цього разу, він сказав це їй в лице.
***
Блейз написала йому, коли він стояв читаючи характеристики ноутбуків у третьому магазині техніки, що він відвідав. Вирішивши, що це знак, і що в нього абсолютно відсутнє бажання знаходитися тут більше двох годин які він вже витртив, Роберт зробив свій вибір. В нього був у портфелі ноутбук, та пара оновлених інстурментів.
Вони валялись на дивані її квартири, дивлячись Клауса, абсолютно ігноруючи аргумент Роберта що зараз навіть не зима.
– ..то, як відпустка? – вона спитала, і він думав, чи не обрала Блейз фільм який дивилася сама, просто щоб розпитувати Роберта про його справи. Добре для неї, звісно, але Роберту насправді стало цікаво дивитися. Але питання було питанням, тож вирішивши пізніше подивитися на самоті, він думав як відповісти.
Він міг сказати що це складно, що єдині моменти коли він відчував себе правильно, були коли він робив свою роботу, або лагодив чужі речі, моменти коли він відчував себе корисним. Що наближення дня, коли йому треба повернутися на роботу – неймовірно лякає, бо він більше не знає як команда до нього ставиться, і що вони знають про його “відпустку”, що вони знають про нього.
Він міг їй сказати що трохи ненавидить її за те що не дала йому вибору, що змусила почуватись безсилим, і не контролюючим своє життя. Що навіть знаючи що вона робила це для його блага він досі хоче на неї кричати питаючи “чому? Чому ти це зі мною зробила?”.
Що наскільки все навколо нього не стало б краще, він сам почувається настільки більш розбитим і гіперчутливим, ніби оголений нерв, обпалена плоть, на який постійно наступають, що навіть коли жінка йому пояснила що це нормально, він не може їй повірити, що…
– Думав пройти медичне обстеження – він сказав – ти знаєш що там по моїй страховці?
– О! Це гарна ідея Роберте, – вона посміхнулась, ставлячи мультик на паузу, повністю вбиваючи залишок надії подивитися тут – Насправді, так, я знаю, я дивилася коли ти…
***
Йому назначили фізіотерапію та глибше обстеження у кардіолога, він прогулявся з Біфом, і обдумував в голові останню сесію із жінкою.
У понеділок йому знову виходити. Йому не подобалось що вона йому казала, вона йому не подобалась, вона його дратувала, і ніби навмисно змушувала відчувати речі, які він не хоче відчувати, жінка радила записатись до психіатра, так, ніби йому потрібні кляті таблетки щоб відчувати себе людиною.
В своїх контактах він записав Пані Ніколас, і домовився про регулярні зустрічі раз на тиждень.
***
– Доброго ранку – він посміхнувся Призм що сиділа в телефоні. Жінка підняла погляд, опустила назад, а потім знову швидко підняла, вставши зі стулу, ледь той не перевернувши.
– Роберто-о-о! – вона закричала, підходячі і штовхаючи його в плече – Це була вічність без тебе!
– Р-Роберте! – Ватербой підійшов із-під двері тримаючи щось в руках, він передав це йому, промокла коробка із якимись цукерками – Радий тебе з-знову бачити.
– Це взаємно, – він посміявся, наливаючи собі кави. Потримавши коробку в іншій руці пару секунд, він вирішив поставити її на стіль, а не в портфель із ноутом, враховуючи всю… ну, воду на коробці.
– А що це у тебе за краса? – Призм взяла його портфель, він дозволив їй в ньому копошитися.
– Просто ноутбук і деякі інструменти, про всяк випадок – він похитав головою – Всесвіт бачить, це треба було носити зі мною раніше. Як у вас справи були без мене?
Призм кинула в нього порфель, і він зловив, одразу накинувши на плече. Жінка трохи вагалась, ніби бажаючи щось сказати, Роберт помітив як Ватербой нервово озирається. У решті Призм незручно посміхнулась, похитавши головою.
– Точно цікаво, – вона вирішила сказати, і тривога яка пішла із знайомими лицями, вернулась подвійно – всі сумували
Пирхнувши, Роберт намагався розслабити плечі. Перекинувшись ще парою слів, він пішов до свого столу, намагаючись не відчувати камінь у шлунку. Привітавшись з Чейзом та іншими колегами, він одягнув апаратуру і приготувався до важкої зміни.
…яка так і не настала. Це його турбувало тільки сильніше, Команда Зі були дивно ввічливими, що з ним, що одне з одним. У їх дусі звісно, із жартами, та недоречними коментарями, але не сперичалися, жодного разу, і не кликали місії втратою часу, навіть коли це було щось незначне. Флембей навіть відкрито сказав йому, що посилати Призм до школи гарна ідея. Це фактично похвала його роботі.
Знявши апаратуру, він обернувся на Чейза.
– Що ти з ними зробив? – він спитав, набагато більш запанікованіше ніж бажав, але точно так як почувався. Той пирхнув, ніби це було смішно.
– Що вже сталося?
– Нічого! Нічого Чейз, – Роберт провів рукою по волоссю, це було не правильно, і кожен інстинкт в його тілі це кричав. З ними точно щось сталося, якщо це не двійники (що з кожною хвилиною здавалося все верогідніше) можливо вони вбили когось і намагаються це приховати. Має бути щось – в цьому вся і проблема!
– Малий розслабся – Чейз пхнув його рукою і повернувся до свого стола, ніби це не велика проблема.
Одягнувши апаратуру Роберт спробував прослідувати пораді старого, ні краплі не здивований коли до кінця першої зміні нічого не вийшло.
***
Це продовжувалося днями. Стало гірше, якщо Роберт посміє сказати, команда ходила навколо нього ніби на ципочках, зупиняючи будь-який надто грубий жарт, чи міжособисту сварку. З часом він визнав, що можливо думка про те що вони когось вбили була дурною, вони б не відчували себе настільки погано, і невелика кількість навичок індукції швидко підказала що це ситуація з відпусткою
Воно вплинуло на них, чином, у який Ватербой здавався єдиним, хто з ним комфортно спілкувався. І Роберт цінує Герма, він неймовірно виріс за цей час, але серйозно? Коли Фламбей спотикається на словах а Ватербой ні?
Він би міг вважати це смішним, але насправді це було жахливо.
На це було багато причин:
Перше: Це його нервувало.
Друге: Йому треба знати про конфлікти які між ними стаються, від банального, щоб допомогти їх вирішити, до менш банального, не посилати на одну місію двох конфліктуючих членів.
Третье: …він можливо трохи сумує. Коли все так до болю стерильне, він відчуває ніби його викинули із команди. Це боліло, у спосіб який йому важко правильно описати. Ніби у них є спільний жарт який він не розуміє, таємниця яку не говорять тільки йому.
Тому одягнувши апаратуру наступного разу, перше що він їм сказав було:
– Добре! Я не знаю які ідеї з’явилися у ваших дурних головах, але я не помираю – він дозволив своєму голосу звучати роздратованого – і вам варто перестати поводитися ніби я на останній стадії раку.
– Я казала! – крик Візі був несподіваний, і змусив його трохи підстрибнути.
– Ну, перепрошуємо якщо ми зловили неправильну ідею коли ти псіханув і пішов на два тижні. Як немовля – Флембей сказав, і скільки б Роберт не вважав його образи смішними, він ніколи не думав що вважатиме їх приємними.
– Це була обов’язкова відпустка, про яку мене не питали, і я виступав проти неї – він важко видихнув, все ще трохи злий – мої занепокоєння не були вислуханні.
– То тебе вишвирнули, окей, окей – Призм звучала якось надто задоволено.
– Ха. То ти не брехала – голос Сонара – я здивований.
– Пішов ти.
Роберт нарешті зміг вдихнути повними грудями.